Предмети декорування та посуд епохи Ренесансу та Бароко (XVI-XVII ст.)

Доба Ренесансу у сфері мистецької діяльності ознаменувалася справжньою революцією, коли митці остаточно відійшли від ремесла і одночасно розпочалася професійна спеціалізація в мистецтві. Ця епоха, з її прагненням до самовираження, видозмінила художні форми, особливо орнаментації та її застосування. Найбільш яскраво це виявлялося в архітектурі.

Стосовно ж декорування оселі та посуду, то воно, як і раніше, залишалося залежним від архітектури, тобто воно продовжувало переймати всі ті форми, які створювала архітектура. Французьке мистецтво мало переважно світський характер і слугувало придворним колам і знаті. Розвитком орнаментів з 1670-х рр. займалися талановиті художники, як наприклад, Шарль Лебрюн (1619-1690), який виробив дуже пишний і барвистий стиль, пізніше названий Рококо. Цей стиль із предметів декорування, а точніше з меблів, перейшов і до архітектури.

Разом з тим, тривалі в Європі війни та закони проти розкоші завдали значної шкоди виробництву різноманітних дорогих речей. У Франції за Людовіка ХІІІ і Людовіка XIV ренесансні і барокові речі замовлялися королями і вельможами. У перші роки правління Людовіка XIV з’явився новий спосіб виготовлення декоративних виробів: на мідь накладали білу масу емалі, з якої виліплювали рельєфні фігури, а потім їх покривали скляними фарбами і обпалювали. Це надавало виробу вигляд порцелянової (фарфорової). Винахідником цього способу був художник Жан Нуальє (1607-1691), який майстерно декорував дрібні речі – чашки, табакерки, годинники та ін.

Увійшли в моду вироби із слонової кістки. Це, зокрема, багато орнаментовані кубки, блюда, чаші, ящички, сундучки, навіть столи, стільці, люстри, канделябри та ін.

Теж саме можна сказати і за бурштин. З середини XVII ст. з бурштину стали виточувати на верстатах чаші, флакони, чашки, коробочки, або ж вирізати цілі фігури, групи і рельєфні зображення (наприклад, пейзажі).

До числа матеріалів, які вживалися раніше винятково для прикрас, а тепер – для виготовлення різних самостійних предметів, належали: перламутрові черепашки, корал білий і червоний, ріг носорога, панцир черепахи і кокосовий горіх. Зі всіх цих матеріалів вирізали і виточували тонкі і химерні речі, які зазвичай були оправлені золотом чи сріблом

Особливі успіхи були досягнуті в обробці скла і виробництві скляних виробів. У Франції на початку XVІІ ст. виробляли тільки біле, зовсім безколірне скло, а в другій половині століття запрошені венеціанські майстри передали свої секрети і технології, що значно розширило асортимент виробів та їхню якість.

Ткацька майстерність, особливо килимів, прославила Францію. Особливо знаменитою була фабрика гобеленів, де новий спосіб ткання дозволяв отримувати значні більші за розмірами килими, ніж на інших фабриках.

Обставлення будинків картинами, килимами, дзеркалами, столовими і настінними годинниками було доволі поширеним серед заможних людей, а в знатних осіб навіть вважалося ознакою гарного смаку і статусу складати галереї з картин відомих художників.

З’явилося багато нових предметів для сервіруванні столів, які виникли в зв’язку зі зміною потреб, чи відходом з ужитку як невідповідних пануючим смакам. З посудин для пиття збереглися стопки, кубки, глибокі і плоскі чаші. Вони вироблялися практично з тих же матеріалів, що і раніше, а з нових стали використовувати кольорове скло і слонову кістку. Металічний декор робився зазвичай на ніжці і на кришці, надаючи виробу форму однієї чи декількох фігур. У тому випадку, коли ніжка і кришка посудини були металічними, то для прикрашення в них врізувалися пластинки слонової кістки з рельєфними зображеннями. Особливо коштовні посудини вироблялися із благородних металів. Найпоширенішою посудиною залишалася глибока чаша, виготовлена, здебільшого, зі срібла з позолотою. Бувало, що ніжку чаші, як і власне чашу обкладали монетами і медалями, з’єднуючи їх з іншими прикрасами.

Скляні різноколірні венеціанські посудини різних форм вживалися до 1660-х рр., а прості й розписні перейшли і в XVІІІ ст. У якості дорогого посуду з’явилися бокали й чаші з безколірного гірського кришталю та рубіново-червоного скла. Посудини для пиття з дорогих порід каменю і майоліки, як і посудини зі страусових яєць, кокосових горіхів, рогу чи тому подібних матеріалів, оправлені золотом і сріблом, стали виходити з ужитку і використовувалися тільки як прикраси.

Поширення кави і чаю призвело до того, що з’являється особливий посуд для приготування, розливу і пиття цих напоїв. Кава була давно відома на Сході, а в Європі вона з’явилася з початку XVІІ ст. Першими з нею познайомилися венеціанці, потім англійці, а з 1657 р. каву стали пити й у Франції. У другій половині XVІІ ст. з’являється в Європі чай. Оскільки каву і чай варили і пили гарячими, то для цього спочатку існував навіть особливий металевий прилад у формі казанка з кришкою. Цей казанок ставився на підставку на трьох чи чотирьох ніжках, між якими був пристрій для розведення вогню. Пили ці напої з глибоких чашок з ручкою і блюдцем.

Спочатку, окрім чашок зі справжньої китайської порцеляни, використовувалися металеві чашки, переважно з червоної міді. Приготування кави вимагало приладів для обсмажування кавових зерен і перетворення їх в порошок. Для обсмажування використовували порожній металевий циліндр, який повертався на горизонтальній вісі, а для подрібнення існував спеціальний млинок у вигляді плоского залізного ящичка з вигнутими боковими стінками і колесом з рукояткою. Вживання нових напоїв спричинило появу чайних та кавових ложок. Ці ложки нагадують столові, проте вони були наполовину коротшими. Під час розмішування цукру в чашці ложку потрібно було тримати елегантно, двома пальчиками. Пізніше виникли і сувенірні ложки із зображеннями різних сцен і пейзажів.

Склад столового посуду став більш певним відповідно до особливостей страв. Окрім круглих чашеподібних таріль з ручками і на ніжках, з’явилися високі і широкі террини (від terra – земля, глина), різної форми соусники з горлечком, ручкою і широкою ніжкою та різноманітні дрібні посудини для салатів, варення, печені і т.п. Сільниця, яку тепер робили спільною з перечницею, як і раніше залишилася однією з головних прикрас стола як за матеріалом, то за декоруванням. За прикладом французького двору, у вищих колах суспільства було прийнято мати по декілька різних столових сервізів.

Галантна епоха вимагала і галантного способу з’їдання їжі. Для людини цього часу важливим було знання етикету та вишуканість манер. Умовності та ритуал дійшли і до застілля. Застосування виделок при сервіруванні стола поширилося настілки, що на середину XVІІ ст. у вищих і освічених колах вже вважалося непристойним їсти без виделки. У середніх і нижчих верствах та серед сільського населення навіть у Франції виделка до самого кінця століття вважалася іноземною розкішшю та була також заборонена у французьких монастирях. Виделки вироблялися зазвичай з міді, покритою емаллю за способом Пуальє. Вони мали два зубці, ручки зі срібла, слонової кістки і венеціанського скла. Як правило, прикрашення виделок і ножів робилося попарно і однаково.

Оскільки суп став незмінним атрибутом обіднього столу, то звичним предметом стає і ложка. Якщо раніше її тримали в кулаці, то тепер поряд з довгими париками і камзолами це виглядало моветоном. Так поступово перейшли до її тримання трьома пальцями. Поряд з тим, майстри столових предметів удосконалюють форму ложки, роблячи її більш плоскою і широкою для зручності тримання. Крім того, збільшувалася і довжина ложки.

Поява столових ножів теж була вимогою часу. Століттями використовували ніж з лезом, що мало гострий кінець, яким спочатку наколювали, наприклад, м’ясо, а потім відправляли це до рота. Коли ж з’явилася обов’язкова виделка, то прийшов кінець і такому ножу. Проте для цього у Франції навіть знадобився королівський указ. У 1669 р. заборонялося використовувати ніж з гострим кінцем. Відтак, з’явився столовий ніж із заокругленим лезом.

Спеціально оформлені страви для розкішного прикрашення столу продовжували існувати, але й набули надзвичайно чудернацьких форм – храмів, палаців, пейзажів, фігурних груп і т.п. Їх «будували» з печені, паштетів, цукру і варених у цукрі фруктів, а також різними способами приготовлених м’яса, жиру і желатину. З 1680-х рр. на столах стала з’являтися розфарбована свиняча голова.

автор Моціяка Петро