Японська порцеляна унікальне явище в історії кераміки. Три століття розвитку створили велику кількість високохудожніх зразків декоративно-ужиткового мистецтва та народили кілька унікальних стилів. Японську порцеляну часто плутають з китайською, хоча японські декоративні стилі в кераміці самобутні та не схожі на вироби з Китаю. Щодо японських порцелянових виробів вживають кілька назв – Аріта, Імарі, Набесима чи Якіємон (Какіємон). Найбільш розповсюдженою загальною назвою для порцеляни Японії 18-20 ст. є термін Імарі (яп. 伊万里市 Имарі-сі). Імарі це назва порту, з якого Японія експортувала в Європу порцеляну, тому європейці й ототожнювали японську кераміку з цією назвою. Друга назва це Аріта (яп. 有田焼 аріта-які) , назва що походить від поселення Аріта у провінції Хідзен (сучасна префектура Сага). Саме в цьому регіоні було зосереджено виробництво японської порцеляни.
Каолінові копальні Арити, ніни частина Музею кераміки (Японія)
Виробляти порцеляну в Японії почали досить пізно. Сплеск виробництва пов’язаний із військовою історією Японії. Унаслідок корейського походу Тойотомі Хідейосі до Японії було викрадено кілька тисяч корейців, серед яких були й ремісники.
Тойотомі Хідейосі
Вважається що серед них був дев’ятнадцятирічний гончар Рі Сампей (Лі Сампхьон). Він був найнятий правителем провінції Хідзен на ім’я Набесіме Наосіге. Наразі нам мало що відомо про особистість Сампея. Його називають “батьком” кераміки Аріта, однак, скоріш за все він лише удосконалив технологію опалу та глазурування, яка на той час в Японії була досить примітивною.
Печі Аріти, ніни частина Музею кераміки (Японія)
Але саме він виявив у регіоні каолінову глину, з якої можна було виготовляти справжні тонкостінні порцелянові предмети, а також представив новий вид печей для випалу – ноборі-гама, якими користувались китайці та корейці. В той час як японці використовували однокамерні ана-гама (букв. печерна піч). Околиці Аріти рясніли сосновими лісами, що стали ідеальним паливом для печей, а необхідна для гончарного виробництва вода в надлишку була в річці, що протікає через місто. Недалеко на півночі знаходилося те саме, тоді ще невелике, портове містечко Імарі, звідки порцеляну було зручно відвантажувати й перевозити морем до більшого порту Нагасакі, який лежить на південь від міста, де на той момент вже набирала силу торгівля з європейцями в особі Голландської Ост-Індської компанії.
Певні політичні чинники також сприяли бурхливому розвитку виробництва порцеляни в Аріті. В боротьбі за владу, що розв’язалася в Японії, Набесіма Наосіге підтримав Токугаву Ієясу. Останній здобув перемогу і став третім і останнім об’єднувачем Японії, що поклав край середньовічній роздробленості. За свою підтримку Набесіма отримав заступництво сьогунату, зміг розширити свої володіння і спрямувати більше коштів на розвиток порцелянового виробництва. Таким чином Дім Наосіге, якому служив Сампей, швидко збагачується завдяки фактично монопольному виробництву порцеляни в країні. У 1628 р. клан Набесіма організував мережу князівських гончарень. Спочатку ці підприємства з’явилися в містечку під назвою Іваданігаваті, до них Набесіма відбирав найкращих порцелянознавців Аріти. Тут існував поділ праці, підтримувалася сувора дисципліна і збереження виробничих секретів, регулярно проводився контроль якості продукції та рівня майстерності працівників. Пізніше ці гончарні було перенесено в район Нангавараяма, а в 1675 р. виробництво передислокувалося трохи північніше Аріти, ближче до порту Імарі, в гірське містечко Окаватіяма, яке в народі отримало ім’я “селище секретних гончарень” – там і донині виробляють порцеляну за старими технологіями. Князівські гончарні проіснували до самого скасування феодальної адміністративної системи 1871 року за нового уряду Мейдзі. Багато засновників відомих у всьому світі гончарних династій Аріти почали свою кар’єру саме на цьому князівському виробництві. Аріта також справила величезний вплив на народження центрів фарфорового виробництва в інших регіонах Японії.
Парні вази (близько 1700 року)
Порцеляна Аріта-Імарі досить швидко потрапляє в Європу. Цьому посприяла внутрішньополітична ситуація в Китаї. Зміна династій занурила Піднебесну у громадянський конфлікт, ремісничі виробництва згортались, торгівля зупинялась. Найбільші печі були зруйновані, а виробництва розорені. Разом з тим в Європу лихоманило від китайської порцеляни, оскільки самим європейцям не була відома технологія виготовлення тонкостінної кераміки й вони не могли відтворювати китайські вироби. Японці швидко замінили на ринку Європи китайську порцеляну через Голландську Ост-Індську торговельну компанію завдяки своїй якості та ідентичності китайським товарам.
Ранні вироби з кераміки (1620-1670) носять назву “ко-Імарі. Це вироби досить низької якості, по ним чітко відслідковується технологічний пошук японських керамістів.
Зразор ранньої порцеляни “ко-Імарі”
Рання японська порцеляна Імарі-Аріта зазвичай була двоколірною – синьо-червоною. Це було пов’язано з особливостями фарбових пігментів, більшість з них не витримували високих температур випалу яких потребувала порцеляна. Синій колір – кобальт був найбільш тривким і зберігав свою яскравість. Червоний колір вимагав більшого контролю за температурою, тому за технологічних помилок міг містити сіруватий відтінок. Згодом було впроваджено систему двоетапного випалу, яка дала змогу використовувати більший спектр кольорів.
Спочатку сюжети малюнків копіювали з китайських примірників, пізніше почався вплив і місцевих образотворчих шкіл – таких, як Тоса (土佐派), Кано (狩野派), Рін (琳派) та Сидзьо (四条派), художні мотиви яких майстри переносили на глазуровану поверхню порцеляни. Посуд у “стилі Імарі” і донині виробляють в Аріті, визнаними майстрами в цій галузі вважаються гончарі династії Ген’емон.
Так поступово формуються три основні стилі що стануть відомим на весь світ – Кінранде, Якіємон та Набесіма.
Японцями швидко був освоєний китайський розпис позолотою, який став іменуватися “кінранде” (金襴手) або “кінсай” (金彩). Додавши його до кобальтово-червоної гами та оригінальних японських мотивів японці створили так званий “парчевий” (brocaded), тобто опуклий візерунок.
Тарілка в стилі “кінранде” (17-18 ст.)
Зазвичай “кінранде” пишно оздоблений звивистими візерунками, зображеннями рослин і квітів, іноді фігур людей і тварин. Розпис вкриває майже все тло предмета. З часом поєднуючи надглазурний та підглазурний розпис майстри почали додавати інші кольори.
Парні вази “кінранде” (18 ст. (?))
Паралельно в Аріту прийшла і техніка кольорового надглазурного розпису по білому фону “іро-е” (色絵 ,що зародилася в Китаї за династії Мін, спочатку з переважанням червоного пігменту в малюнках, до якого пізніше додалися зелений, жовтий, фіолетовий, темно-синій і чорний кольори. Ця стилістика розвинулась у другий стиль японської порцеляни Якіємон (Какіємон). Якіємон це стиль розписуяпонської порцеляни, що виготовлявся гончарною династією Сакаїда з початку XVIIстоліття. Якіемон був настільки популярний, що цим словом часто називали всю японську порцеляну. У розписі Якіемон домінують великі простори молочно-білого фону, що вигідно контрастують з виведеним яскравими фарбами мінімалістичниммалюнком. Основні кольори- моркв’яно-червоний, зелений та блакитний.
Чаша в стилі “Якіємон” (18 ст.)
Тарілка в стилі “Якіємон” (18 ст.)
Особливе місце в кольоровій порцеляні Аріти ось уже впродовж майже 380 років посідає третій стиль. Він був більш рафінованим ніж кінранде, без різноманіття фарб, майже або повністю без позолоти та отримав найменування “Набесіма-йосікі” або “іро-Набесіма”.
Тарілка в стилі “Набесіма” (19 ст.)
Він бере свій початок у князівських гончарнях клану Набесіма, і сьогодні найвідомішим його прихильником є династія гончарів Імаемон. Домінуючий колір цих виробів – синьо-блакитний в різних відтінках. Стиль Набесіма відрізняє особлива графічність та геометричність орнаментів а також тяжіння до форми кола.
Тарілка в стилі “Набесіма” (18 ст.)
Бурхливий експорт порцеляни Імарі з Аріти в Європу тривав упродовж століття, за цей час за деякими підрахунками було відвантажено близько п’яти мільйонів екземплярів. Однак уже з першої половини 18 століття ситуація на ринку порцеляни почала змінюватися. Річ у тім, що в Китаї після встановлення політичної стабільності порцелянове виробництво відродилося і стало поступово повертати собі втрачені позиції на ринку. Китайські купці втратили інтерес до посуду з Аріти, перейшовши до продажу на Захід власної порцеляни. Однак японська порцеляна не зникла з Європи остаточно. ЇЇ продовжували експортувати та створювати її імітації вже в Європі, де у 18 ст. нарешті відкрили секрет власного “білого золота”.
